# Богині Сезону Пошуку Далекої Стоянки
## Частина перша. Дзеркало Повного Місяця
---
**АВТОР: Альона Олешко**
*сімейно-системний психотерапевт, Майстер Таро*
---
*Доля завжди до нас прихильна. З першого вдиху. З перших кроків. Але деякі її дари можливо повністю зрозуміти й оцінити значно пізніше. Коли мине весна, піде цвітіння садів, промчить літо з його фарбами та мелодіями. У наступній осені, обертаючись назад, у пелені дитячих відчуттів можна розгледіти подарунки й благословення Долі...*
*Так сталося, що моє дитинство минуло в колі зрілих і літніх людей. Коли я народилася, моїй мамі було майже 41 рік, а татові 45. Моя бабуся, яка постійно була зі мною перші роки, наближалася до свого сімдесятиліття. Я не знаю, що означає мати молодих і жвавих батьків, у домі яких збираються галасливі компанії. Їхні молоді обличчя я бачила тільки на фотографіях.*
*Але я чітко пам'ятаю обличчя моєї бабусі з круглими щічками в павутинному візерунку зморшок, коли вона схилялася наді мною, розповідаючи казки на ніч. А я ставила їй свої дитячі запитання. "Бабусю, а чому космонавти не бачили бога в космосі?". "А вони віруючі, твої космонавти? — відповідала вона, — бачить тільки те серце, яке вірить". Але я не вгамовувалася й просила її розповісти про революцію. Мене страшенно збуджувало те, що бабуся була 1900 року народження, і під час революції їй було 17 років. "Яка революція, — сміялася бабуся, — я заміж вийшла того року й дітей почала народжувати". Мене це збентежувало. І я продовжувала ставити їй інші дурні дитячі запитання.*
*Я пам'ятаю кріпленові сукні мами, її туфлі на підборах, пам'ятаю нейлонові білі сорочки батька. Крізь тепло рук моїх немолодих близьких у мене втікала осінь і дихання наближуваної зими. Мабуть, тому моїми улюбленими квітами завжди були й залишаються хризантеми, від запаху яких я втрачаю голову.*
*І зараз, озираючись у своє дитинство, бачачи себе в оточенні цих людей, я можу зрозуміти й оцінити цей подарунок Долі. Я з юних років була посвячена в теми й мотиви Осінніх Сезонів Життя. Я відчувала їх у моїй мамі, в ритмі й плині нашого життя. Я слухала пісні Осені, що звучали в голосах моїх рідних. Я ясно бачила їхні обличчя, що змінювалися під дією часу. Мене ніби заздалегідь, авансом, посвятили в деякі секрети, суть яких відкривається мені зараз повною мірою.*
---
Завмерти, затихнути, прислухатися... Зупинитися... Присісти на лавку в осінньому саду...
Сад ранньої осені розчинений у дзвінкій та інтенсивній красі. Вона настільки глибока, що здається, можна зануритися в неї з головою, розчинити в ній усі свої почуття й забутися. Потонути в гіркуватих запахах осінніх квітів і дозріваючих пізніх яблук і груш. Підняти яблуко, що впало на землю, притиснути його до обличчя, вдихнути солодкий аромат... І озирнутися...
Ось жінка тільки-но присіла на лавку. Вона займалася важливою роботою. Щойно вона прибила на хвіртку свого Саду табличку з цифрою 42. А зараз сидить, обтрушує руки й прислухається.
Якщо в неї чуткий слух, якщо ця жінка завжди відгукувалася на Поклик своєї Душі, якщо не відмахувалася від нього раніше, вона неодмінно почує цей наполегливий, ритмічний, хоч і ледь чутний звук. Тік-так, тік-так, тік-так... Спочатку вона може подумати, що це стукає її серце. Або її дихання створює такий ритм. Може, це птах у гілках дерева над головою? Або струмок у тінистому куточку Саду?
"*Десь я вже чула цей звук, — думає вона, — він мені знайомий*". Вона прислухається й вдивляється в тіні від гілок. А звук то посилюється, то стає глухішим, але не вщухає зовсім. Тік-так, тік-так, тік-так...
"*Тік-так... все змінилося... все зміниться ще більше... тік-так... не вислизнути... не втекти... не сховатися... тік-так... тільки бачити, сприймати, приймати... погодься... тік-так...*"
Так звучить ця пісня — вимогливо, наполегливо, монотонно. Деякі щільно затикають вуха або кидаються в звичні заняття — сім'я, робота, новий дім, щойно народжена дитина, бізнес, подруги... Це ті, хто незмінно залишаються біля вівтарів Матері й Господині.
Інші біжать до клумб Мисливиці й Красуні. Клумба Красуні особливо приваблива в цей час — салони, косметологи, масажі, а то й підтяжки, ін'єкції, скальпель. Шопінг, вбрання, молоді зітхальники, поклонники, пристрасні коханці...
Ті, хто впустив у свій Сад Чарівницю й Шукачку, закривши вуха, занурюють себе повністю у свої чарівні заняття — вони творять і мандрують, підживлюючи себе й інших своїм казковим натхненням. Вони пишуть, малюють, знімають, ліплять, бродять далекими куточками земної кулі... Але зараз до їхнього натхнення починає домішуватися щось ще — смутна схвильованість, поріг таємниці, дуже важливий секрет...
Але як не затикай вуха, очі назавжди не закриєш. І від томління, що щільно оселилося в твоєму серці, не відмахнешся черговим ремонтом або змахом зануреного в акварель пензля.
І знову цей звук: *тік-так... не те, не достатньо...*
Красиві й швидкі жіночі руки тягнуться до клавіатури й перебирають запити в пошуковику: "жінка після 40", "кризи жінки середнього віку", "як зберегти здоров'я й красу після 40", "як радіти життю в 45" Гугл знає, він підкаже, він спрямує, він дасть відповідь на невимовлене запитання. І він підказує: жіночі практики, йога, ми ще о-го-го! Неважливо, скільки тобі років, важливо те, як ти себе почуваєш! Вумбілдинг, відкрий у собі жінку! Ніби до цього віку вона була чоловіком!
Усміхайся, будь позитивною, працюй над собою, відкрий у собі жіночі енергії! І вона пробує, намагається, практикує, відвідує. Вона шукає рецепт. Тільки від чого? Ось це найскладніше запитання. Пройшовши курси, прочитавши книгу про жіночність, вона на якийсь час підбадьорюється й радіє своєму відображенню в дзеркалі. Але через деякий час знову: *тік-так... не те, не достатньо...*
Часто вона відкриває двері кабінетів лікарів. Але який лікар скаже їй, що біль у її серці — це її страх втратити контроль над життям, роботою, дітьми, чоловіком. І жодна кардіограма на це не вкаже. Лікарі не скажуть їй, що її проблеми з травленням, її болючі нутрощі — це результат не тієї "їжі", якою вона "годує" свою Душу. Лікарі не скажуть про те, що її незрозумілий висип на тілі — це спосіб захиститися від того середовища, в якому шкідливо перебувати її Душі. Лікарі не скажуть, що її суглоби, щитовидка, геморой... Вони призначать лікування, випишуть ліки, відправлять на води, можуть підказати "непоганого психотерапевта".
Вона прийме таблетки й поїде на води. Їй навіть стане легше. Але раптом знову: *тік-так... не те, не достатньо...*
Вона відкриває двері кабінетів психотерапевтів:
*"Я не знаю, з чого почати. Не знаю, про що говорити. Я ніби загубилася й далі не знаю, що робити..."*
*"Я не можу ходити на роботу. Не розумію, чому. Я досягла таких успіхів, мене всі цінують. Я обожнювала свою роботу ще рік тому. А зараз волочу себе силою туди. Я в розгубленості..."*
*"Ми розлучилися з чоловіком рік тому. Не можу впоратися з собою. Навіть антидепресанти не допомагають. Я боюся, що зійду з розуму..."*
*"Не можу спати вночі. Просто лежу в темряві, а в голові думки. Погані думки. Мені страшно... Я боюся заснути, мені страшно вмерти..."*
*"У мене проблеми з сином. Ми з таким трудом вступили до інституту. Він на третьому курсі, вчитися не хоче. А зараз у нього погана компанія, приходить раз на тиждень додому під пивом. У нас такі скандали. І дівчата в нього всі огидні..."*
І під усіма питаннями — томління й страх. Гарячкові спроби з ними впоратися. Терапія допомагає на деякий час, і жінка заспокоюється. Але раптом знову: *тік-так... не те, не достатньо.*
Іноді їй хочеться просто заверещати. Голосно й пронизливо! Звертаючись до того, хто шепоче ці слова: "Що ти хочеш від мене! Залиш мене в спокої! Не можу більше чути цей гул! Замовкни! Хочу заснути, глибоко, як у дитинстві. Залиш мене! Зникни!" Їй стає легше.
"Так, — думає вона, — все це маячня, потрібно просто чимось зайнятися. Купити нову квартиру. Можна зробити там ремонт і здавати її. Або можна поїхати в Бразилію, кажуть, там чудовий океан і карнавали. Або перевести молодшого до спецшколи, пора його готувати до вступу. Або поїхати на тижденьку в Париж, купити собі кілька нових суконь. Або організувати ще одну виставку своїх робіт... відкрити філіал... завести коханця... вступити на другу освіту..."
*Ні... тобі від мене не піти... не те... не достатньо... тік-так...*
О, душе моя! Як же це все винести!
І ось одного разу вночі, напившись відчаю, як гіркого вина, вона розчиняє двері свого Саду й повільно входить у потік місячного світла. Місяць ще повний. А в його світлі мерехтять нічні метелики — тремтливі й тендітні створіння зі строком життя в кілька днів.
Вона підходить до величезного срібного дзеркала — нового предмета в її Саду. І завмирає. Нарешті! Тиша. Немає звуків. Голос стих. Щільне й відчутне безмовлення.Вона дивиться на своє відображення. Вона дивиться на цю жінку спокійно, не відчуваючи жодних почуттів. І раптом все починає змінюватися. Спочатку повільно, потім все швидше, швидше... Плечі поступово опускаються, шкіра стає все тоншою і прозорішою. Спочатку обличчя, потім руки вкриваються сіткою зморшок. На руках опукло проступають судини. Нігті стають грубими і жовтими. Обличчя втрачає чіткість контуру. Шкіра на шиї обвисає. Волосся стає тонким і сивим... Стара дивиться на неї з того боку дзеркального скла.
Ні, це не може бути вона! Сховатися, втекти, закрити обличчя руками, зникнути, впустити дзеркало.
Більшість чинить саме так. І тільки деякі, перебороши страх... Ні, не в страху справа. Піддавшись дитячій цікавості, спочатку крізь пальці, що закривають обличчя, а потім - прямо дивляться в очі відображенню.
Велична і страшна Стара дивиться на жінку своїм непроникним поглядом. Нерухома, владна, незламна. Витягує щось таке з надр Душі своїм поглядом, що ніколи ще не потрапляло на світ божий. Та його, власне, немає і зараз. У небі панує Місяць. І вона не боїться Стару, тому що це і є Вона сама, Місячна Богиня у своєму третьому лику.
Так, жінка бачить у дзеркалі зовсім не своє відображення. Вона бачить образ вічної і всемогутньої Богині. Богиня може вдати з себе жінку, що дивиться в дзеркало. Для того, щоб показати їй майбутнє. Тільки вона і може прозирати майбутнє. Тільки їй підвладна течія часу, з якої вона плете свої нескінченні візерунки. Тільки вона зорко бачить все безмісячної ночі і вершить свої ритуали, що допомагають обертатися Колесу Року. Вона - володарка магії і чарівництва, вічна подруга Мокоші, могутня Геката.
Її губи нерухомі, але жінка все одно чує її тихий і скрипучий шепіт: "Погодься, схилися, прийми... Схилися переді мною... Ти отримаєш джерело мудрості, якщо підеш услід за мною... Я покажу тобі закони Часу... Погодься..."
Так починається ця містична розмова. Жінка може відсахнутися і сказати - не потрібна мені ніяка мудрість, я не хочу, щоб відходила молодість! І почути тихий шепіт у відповідь: "Молодість все одно піде, все одно зоране поле вкриється снігом взимку, все одно птахи відлетять за море, і ти залишишся і без молодості і без мудрості"
Один єдиний Поклик зміїним шепотом втікає в повномісячну ніч осіннього Саду жінки. Він сплітається з шелестом мишачих лапок у підсохлій траві. Його супроводжують ляпаси совиних крил і їхні гучні голоси. Він змішується з прохолодним вітром, і запахом осінніх багать, і дивними звуками "тік-так, тік-так..." Це Поклик Ткацтва Нитки Часу.
І якщо жінка не заллє вуха воском, не закриє щільно обличчя руками, не закидає себе по горло пасифлорою Красуні, не окопається в траншеї Господині і не закутається в затишний м'який халат Мамочки, в ній може пробудитися сила неймовірної краси і міці, ім'я якій Відунка.
Ця сила Місячної природи. Вона вказує на те, що Сонце неминуче схиляється до заходу, а Місяць убуває. І настане момент, коли Сонце сховається за обрій, а Місяць зникне з неба, занурюючи землю у морок.
Вона, і тільки вона здатна піднести жінці безцінний Дар. І цей Дар - Свобода, що народжує Мудрість.
Відунка тихо і непомітно перетворює жінку на Провидицю. Разом з нею жінка осягає закони Часу і дізнається те, що час зовсім не забирає. Він звільняє. Разом з нею жінка вчиться тому, що вона не є її тіло. Вона не є її почуття. Вона не є її робота. Вона не є її діти. Її чоловіки. Її слова. Її думки.. Вона є Природа, що живе у своїх ритмах, підкоряється своїм законам. І немає нічого прекраснішого в цьому світі, ніж ці закони.
Піддавшись поклику Відунки, жінка ніби скидає зі своїх плечей важкий тягар, і з її грудей вириваєтья глибокий зітхання полегшення. "Майже всі борги віддані. Все, що було потрібно суспільству, я зробила. Тепер я можу абсолютно повно і по праву зайнятися своєю Душею". Жінка поступово звикає до того, що їй зовсім не про що турбуватися - ні про громадську думку, ні про правила і норми, ні про в'янучу шкіру і старіючі руки, ні про те, що раніше її страшенно лякало - про самотність. Єдина турбота, яка присутня в її житті - це пошук своєї Дальньої Стоянки.
Відунка - чутливий і надійний провідник до місця Дальньої Стоянки жінки.
Її шлях - це розуміння, усвідомлення і глибоке відчуття ліміту Часу. Це не лякає, не засмучує, не тривожить. Це звільняє. Це наділяє кожен день неймовірною цінністю. Це визначає вибір занять і коханих. Це змінює фокус уваги жінки, переводячи його в одну, неймовірно значущу, точку: "Що потрібно моїй Душі. Чи підходить це їй". Все. Інші критерії не працюють. Не можуть. Не повинні. Всі рішення, всі вибори звіряються з цією міркою - подруги, кохані чоловіки, заняття, робота, захоплення, місця для життя, подорожі... І, якщо це так, жіноча Душа назавжди, саме НАЗАВЖДИ, звільняється від туги і жалю.
Відунка міцно бере жінку за плечі, розвертає її назад до свого минулого і каже: "Дивись, все було так, як потрібно. Якщо ти тут в тих обставинах, які у тебе є, значить це так, як і має бути. І це найкращий варіант долі. І тобі потрібно готуватися до того, щоб все це передати іншим. У наступному Сезоні, за наступним Порогом"
У картах Таро є два старших Аркани, що перебувають у владі Відунки.
Це Тринадцятий Аркан - Смерть. І Чотирнадцятий Аркан - Поміркованість. Саме вони є ключами, що відкривають Двері цього Сезону. Їхні енергії, будучи ініційованими у жінки, здатні пробудити в ній Поклик Ткацтва Нитки Часу.
Смерть вчить нас Законам Природи, вказуючи на кінцевість усіх процесів. Вона забирає те, що має піти, звільняючи простір для нового. Ті жінки, які не володіють цим ключем, не зможуть прийняти неминучість ліміту часу. Кам'яною важкою брилою обрушиться ця неминучість на них через 10-14 років.
Поміркованість вчить нас потрібній, правильній, ідеальній мірі. Вона перетворює все на мистецтво - ранкову каву, зустріч з подругами, смуток за закінченими стосунками, малювання, вечірні прогулянки з чоловіком, відселення дітей. Вона відточує до тонкої вишуканості всі Чудові Заняття Майстрині і Шукачки. Тому що саме Поміркованість дозволяє орієнтуватися на те, чого жадає наша Душа без надмірностей. Рівно стільки, скільки потрібно.
Чарівний ключ Поміркованості дозволить жінці перетворити все те, що вважається бідами і обмеженнями, на своїх союзників. Вона навчиться розуміти, що якщо нудьга оселилася в її днях, або тижнях, значить, вона відійшла від свого Шляху. Що хвороба здатна підказати їй чим займатися, з ким бути і де жити. Що якщо в її душі оселилася туга, значить вона ухилилася від свого Призначення. Що якщо вона охоплена неспокоєм, значить в чомусь потрібно зупинитися. Майстерність минулого Сезону з ключем Поміркованості перетворюється на Мистецтво.
***
А зараз залишимо жінку в її осінньому Саду, що стоїть перед величезним срібним дзеркалом. Вона ще налякана. Вона не сміє відірвати напружених рук від свого обличчя, щоб поглянути в очі всемогутньої і лякаючої Старої. Вона ще не знає, що, схилившись перед нею, вона не буде занурена в безодню втрат і розставань. Вона боїться втратити молодість і красу, ніби з цим назавжди піде любов, ніжність, почуття, сексуальність, новизна. Вона не знає поки, що це не так. Вона не знає поки, що можна бути вдячною хворобі, можна сприймати розлучення, як дар, можна безудержно і по-дитячому веселитися тому, що діти, нарешті, виросли і залишили маму в спокої, можна бути щасливою від настання клімаксу і святкувати його, як велике звільнення... Але у неї попереду ще сім довгих років, коли вона може все це дізнатися, йдучи по сліду Відунки...
Продовження слідує...
