"Чому я готова віддати більше за смерть, аби..." Звичка відпускати і зів'ялі троянди.

“Щоб з'явилося щось нове, старе має піти”. Чуючи цю фразу, ви напевно погоджуєтеся з нею. “Звісно, це абсолютно очевидно”, - скаже більшість людей і будуть праві. Але чому ж тоді багато хто зовсім не поспішає позбуватися старого, мертвого, або готового померти у їхньому житті, щоб розкрити обійми новому, свіжому і зростаючому?

Та тому, що нам так часто повторювали цю фразу в різних текстах і мудрих думках, у різних варіаціях і формах, що вона давно перетворилася на шаблон, кліше, практично позбавлене життя.

І для того, щоб повернути в неї живий сенс, невтомну природну мудрість жіночої душі, я запрошую вас на прогулянку-медитацію літнім садом.

Кожного ранку я виходжу у свій сад з чашкою кави, влаштовуюся на “ранковій терасі”, на яку не потрапляють сонячні промені і проводжу півгодини в повній тиші та спогляданні. Над галявиною літають метелики і бабки, на ароматні бутони сідають своїми вагомими тільцями джмелі, дві горихвістки стрибають у гравійному садку, а синиці об'їдають ягоди барбарису, що тільки починають дозрівати.

Моє сприйняття переміщується з одного на інше - без мети, без напрямку, без поспіху.

Я не прагну надати йому якусь спрямованість, бо знаю, що коли я вип'ю свою каву, я вирушу здійснювати свій звичний ранковий ритуал. Він дуже простий - я обриваю з квітучих рослин зів'ялі і ті, що починають в'янути, бутони.

Переходячи від одного куща до іншого, від одного горщика до наступного, я збираю в спеціальний кошик мертві і ті, що починають вмирати, троянди, пеларгонії, петунії, вербени, лілійники, лобелії, герані та чорнобривці.

І в ці моменти, в цьому щоденному літньому ритуалі я шкірою відчуваю ось що: відживле має бути прибране, мертве і нежиттєздатне має піти.

Не тільки для того, щоб дати місце новому. Хоча це так і є:  замість одного зів'ялого бутона, вчасно прибраного дбайливими руками, з'явиться три нових.

Але є ще один важливий сенс цієї дії, який мотивує не менше, ніж перший. Квітучий кущ, обвішаний зів'ялими бутонами, яких з кожним днем стає все більше, виглядає дуже неохайно, недбало, втрачаючи свою красу і привабливість. І замість оазису, що дихає життям і красою, ми опиняємося в недоглянутому місці, від якого хочеться як мінімум відвернутися.

Саме так все і відбувається в нашому житті. Стосунки, що давно втратили свою життєву силу… Робота, що не приносить радості і гідних грошей… Захоплення, які давно перестали бути захопленнями і перетворилися на рутину… Емоції, що переживаються за звичкою, не дають їжу душі… Цілі, які були актуальні 5-10 років тому, але так і не реалізувалися… Переконання, що давно втратили свій сенс… Страхи і побоювання, звичні пояснення “У мене не вийде, тому що…”...

Все це - зів'ялі бутони на квітучих кущах у саду вашого життя. І вони роблять його неохайним і недбалим, не дозволяючи з'явитися в ньому новим квітам!

Навіть якщо ви цього не помічаєте, повірте - інші це бачать і відчувають. І замість того, щоб навколо ваших “квітучих кущів” танцювали свій танець метелики і бабки, до них сповзаються мокриці, для яких зів'ялі рослини - найкраще місце для життя.

Багато жінок іноді виявляють себе в такому “в'янучому саду”, і тільки тоді приходять до тями і починають наведення порядку. Вони ніби вигукують: “О боже, та як же я могла це допустити! Я не буду більше з цим миритися!”

І починається генеральне прибирання - викидаються з життя виснажливі стосунки, огидна робота, почуття і звички, що себе вичерпали, набридлі страхи і віра, що не працює. Але на це витрачається так багато сил, і так довго доводиться відновлюватися, чекати, поки знову з'являться “нові бутони”.

І лише небагато жінок знають серцем особливий секрет - якщо ти щодня будеш прибирати зів'ялі бутони, твій сад завжди буде свіжим і прекрасним!

Одна чутлива дика душа закликала жінок щодня ставити собі запитання: “Чому я сьогодні готова дати більше смерті, щоб народити більше життя?” І сад вчить нас цьому постійно!

Уявіть себе в Саду вашого життя… Наповніть його тими квітами, які радують вашу душу… Уявіть, як ви доглядаєте за ними, як ви любите їх… І щодня дбайливою рукою ви прибираєте зів'ялі бутони…

Ви сушите пелюстки троянд і складаєте їх у прекрасні прозорі вази... Вони зберігатимуть для вас свій аромат навіть взимку…

Ви зрізаєте сухі  гілочки лаванди і зв'язуєте їх бузковими стрічками... І яскравий колір літа прикрасить сумні дощові дні…

Так перетворюється на прекрасні спогади те, що померло…

Від чогось ви позбуваєтеся раз і назавжди. Ви не можете зберегти ніжні пелюстки петунії, і ви без жалю викидаєте їх…

Так йде те, про що не хочеться залишати навіть спогадів. Воно просто забувається, щойно зникає з поля зору…

З чогось ви складаєте букети, які ще короткий час радуватимуть ваше око.

Так ми ненадовго продовжуємо життя тому, з чим не хочеться розлучатися, з чим хочеться трохи продовжити приємну мелодію…

Озирніться навколо. Ваш сад прекрасний і повний життя. В ньому кружляють метелики і бабки. Він наповнений ароматом свіжих квітів. І людям хочеться бути в ньому, розчинятися в його красі…

“Так”, - скажете ви, - “Я щодня прибираю зі своїх клумб зів'ялі бутони. Адже для того, щоб виникло щось нове, старе має піти…”

Ці прості практики допоможуть зробити відпускання вашим щоденним ритуалом

Дайте собі вранці зайві півгодини.

Краще годину. Якщо потрібно, прокидайтеся раніше, щоб подарувати собі цей час. НЕ ЗАЙМАЙТЕСЯ НІЧИМ! Нехай ваш погляд і думки блукають. Так ви дасте їм можливість підготуватися до концентрації і ясності, щоб побачити те, що потрібно побачити.

Спостерігайте вранці щось гарне.

Нехай це буде вид з вікна. Або букет, який ви приготували ввечері. Або кілька гарних предметів, які ви дбайливо зібрали. Якщо ваш погляд вранці бачитиме красу, йому простіше надалі помітити те, що не гармонійне, не гарне. Те, що потребує відпускання.

Починайте день з фрази великої Клариси Пінколи Естес:

“Чому я сьогодні готова дати більше смерті, щоб народити більше життя&