Голос, який ніколи не зрадить

Буває...

Буває так, що все ніби вислизає. І здається, що ще трішки, і світ, твій світ, твій звичний і зрозумілий світ зруйнується.

Буває так, що немає сил. Навіть на надію. Навіть на те, щоб на видиху прошепотіти: “Все буде добре”. І коли хтось тобі каже: “Все буде добре”, ти не розумієш, про що це, яке “добре” і коли воно буде…

Буває так, що прокинувшись вранці, розумієш, що ніч не закінчилася. Вона продовжується і при світлі дня - довга, темна, нескінченна ніч…

Буває так, що здається, що немає нікого, хто міг би просто посміхнутися. І нікого чекати. І нікому сказати “будь ласка…”. І, можливо, ніхто не почує…

Буває так боляче. Боляче від тривоги. Боляче від страху. Боляче під серцем. Боляче в душі. Боляче. І від болю приходить слабкість. Слабкість у ногах. Коли важко навіть стояти. І хочеться сховатися. Закрити обличчя руками, як у дитинстві. І рахувати: раз, два, три… Може, дорахувавши до десяти, біль мине...

Буває так, що не видно нічого попереду. Зовсім. Ось учора ще було видно, було зрозуміло, куди і як іти. А сьогодні - темрява. І порожнеча. І немає нічого там, у завтра. І так змішано і каламутно: а що ж робити, коли це “завтра” настане?...

Буває так, що прокидаєшся від в'язкого кошмару вночі. І провалюєшся. Кудись дуже глибоко. У місце, де всі втрати зібрані в одному крику, що рве серце. І не втекти, не заснути після, не прогнати мерехтливі образи…

Буває так, що здається, що допомога не прийде ніколи. Ні від кого. І сенсу немає просити. Чекати. Сподіватися. Бо нікому. Бо нащо. Бо ніщо не може допомогти. І нічого не можна змінити. І ні на що не можна вплинути..

Буває...

Це безмісячна Ніч Душі. Вона приходить без дозволу. Вона тихо відчиняє двері. І ось вона вже тут. Біля вашого ліжка. У вашій вітальні. На вашій кухні.  

Вона влаштувалася на вашому робочому місці. Вона гучно дихає, коли ви намагаєтеся балакати з подругами. Вона стирає посмішку з вашого обличчя. Вона вкриває пилом усі ваші улюблені статуетки на комоді. Вона робить несмачною ранкову каву і ваш улюблений шоколад. Вона в'янить квіти на вашому підвіконні. Вона робить глухим ваш голос і тьмяним ваш погляд.

І здається, що немає цьому кінця. І день не замінить ніч. І весна ніколи не настане.

Тільки тихим луною звучить всередині: “Що робити? Що робити? Що ж робити?..”

Так важко, так нестерпно важко буває згадати про щось дуже важливе, про таке сокровенне. Про те, що світанок настає завжди, навіть якщо ми його не бачимо.

У просторах безмісячної Ночі Душі є хтось, хто блукає вузькими стежками в найтемніших куточках.

Її голос дуже тихий. Її кроки зовсім нечутні. Її дотики невагомі. Навіть якщо вона тримає вас за руку, треба бути дуже чуйною, щоб це відчути.

Ви довго можете її не помічати. Ви можете зовсім не здогадуватися про неї. Але вона не втрачає надії. Вона не замовкає. Адже єдине, чого вона хоче, це бути почутою вами.

Вона - ваш провідник. Вона - ваш гід безмісячною Ніччю Душі. Вона поруч завжди - у найбезнадійніші моменти. Тоді, коли здається, що ви зовсім без сил.

І в якийсь момент ви почнете невиразно вслуховуватися в її слова:

“Тобі страшно. Тобі боляче і тривожно. Ти не знаєш, як повернути собі сили і куди йти. Ти розгублена. Ти загублена і розчарована. Так, це все сталося з тобою. Так буває. Так іноді трапляється. Так трапляється з усіма. Іноді. Ось зараз це сталося з тобою. Не борися, не долай. Не звинувачуй себе. Не штовхай себе. Просто дихай…

Продовжуй дихати. Роби вдих і видих. І слухай своє дихання. Воно пов'язує тебе зі світом. Ти дихаєш, і ти вже зі світом. Коли ти вдихаєш, ти береш, коли видихаєш - віддаєш. І це вже так багато. Це зв'язок. Це життя. Це потік.

Якийсь вдих стане глибшим. А якийсь видих принесе полегшення. І ритм стане чіткішим і яснішим.

Дихай! Просто дихай… І йди за моїм голосом.

Я - це ти. Я те, про що ти забула, занурившись у безмісячну Ніч Душі. Я - життя. Я - м'яка сила ніжного зеленого паростка, що пробиває тверду землю. Я - дитя вічного циклу Життя-Смерті-Життя.

Я та частина тебе, в якій дзюрчить прозоре і свіже джерело, до якого так хочеться припасти губами. Я - твоє відродження після всіх втрат, після всіх утрат і розчарувань. Я - твоя хоробрість і стійкість. Я - сила всіх поколінь, які привели тебе в це життя. І я не зникну нікуди. Я не піду і не відмовлюся. Я буду говорити доти, доки ти не почуєш мій голос. Доки ти не побачиш мене у своєму відображенні в дзеркалі. Доки ти не заговориш моїми словами. Я не здамся. Я не відступлюся. Я не дозволю тобі відмовитися від себе і залишитися в безмісячній Ночі Душі.

Я - це ти. Та, про яку зараз ти не пам'ятаєш. Та, яка так потрібна не лише тобі, а й твоїм коханим і тим, хто тебе кохає. Та, яка так потрібна життю. Я - твоя довгоочікувана Світанкова Зоря.

Не вір у те, що все буде добре. Постарайся побачити, що щось уже добре. Слухай мене і дихай…”

Буває.

Буває так, що ми не віримо ні в себе, ні в інших, ні в що.

Буває, що нам страшно, безвихідно і безнадійно.

І так хочеться сховатися, або розлютитися, або знайти винних, або потонути у своєму почутті провини.

Але в кожній з нас звучить тихий голос Світанкової Зорі. Він дуже тихий. Але він звучить, не замовкаючи. І цей голос ніколи нас не зрадить. Що б не відбувалося навколо, і в яких обставинах ми б не опинялися. Треба просто дихати. Треба просто постаратися його почути.

Ось голос людини, яка пройшла стільки потаємних стежок Душі:

““Якою б не була Ваша доля, в яке б пекло вона вас не занурювала, кажіть:"Це саме те, що мені потрібно!". Все може виглядати як крах, але ви входите в нього як у можливість для змін, як у виклик.  Якщо Ви привнесете в такі моменти любов, а не розчарування, то зможете знайти в них силу. Ви виживете при будь-якій катастрофі, поліпшите себе і своє життя. Яка можливість! Саме в такі моменти у Вашої власної природи буде можливість перетворитися на потік. І тоді, озираючись на своє життя, ви побачите, що моменти найбільших невдач були саме тим, що сформувало вас таким, яким ви стали зараз. Ви побачите, що це дійсно так.” (Дж. Кемпбелл)

Світанок обов'язково настане. Якщо ви почуєте той голос, який звучить всередині вас, який вас ніколи не зрадить.