Земля Віщих Снів. Подорож до самодостатності

Цей текст було написано 30 жовтня 2010 року, після мого першого знайомства з Островом. Після цього минуло 4 роки. Я стільки разів приїжджала сюди. Я навіть жила тут. І кожна нова зустріч з цим Місцем свіжа і перевершена... Це Місце Сили. Це місце, де живе моя душа...

Щоразу, коли ми потрапляємо в якийсь новий для нас простір, ми сприймаємо його одразу на кількох рівнях. Наше тіло реагує відчуттями, повідомляючи нам, чи прийнятне це місце для життя, чи нам доведеться довго адаптуватися до нього. Наша свідомість досліджує його за критеріями «що тут знайоме, а що ні». Наші емоції дають нам зрозуміти, чи приємно нам тут перебувати, чи неприємно.

Але є ще один рівень сприйняття. Він рідко усвідомлюється нами, а ще рідше формулюється в думках і словах. Це рівень, на якому ми цілісно й всеохопно ловимо основне Послання цього місця, його основний міф, який породжується величезною кількістю різних чинників, що створюють струнку й гармонійну систему, або композицію цього місця. І саме цей рівень сприйняття лежить в основі того нашого стану, що виникає в кожному конкретному місці. І в цих станах провідними бувають одна-дві головні теми, які ми й забираємо з собою, як кілька найвдаліших фотографій місця, в якому ми побували. А потім, у своїх розповідях, ми намагаємося знайти слова для того, щоб описати цей чіткий, але важко формульований стан. А потім ми згадуємо його, переглядаючи фото, ловлячи випадкові запахи чи звуки, або потрапляючи туди у своїх снах.

Мандруючи й відвідуючи різні місця, ми зчитуємо міфи-теми цих місць. І всі вони нас чогось учать і допомагають розвивати щось у собі. Допомагають дізнатися щось про себе, з чимось у собі познайомитися. І неважливо, що рухає нами в наших мандрах: спрага нових вражень, цікавість, інтерес до історії та культури далеких місць чи духовний пошук. Все одно, потрапляючи в будь-яке нове місце, ми дотикаємося до величезної системи і сприймаємо її послання.

А міфи у місць дуже різні. Вони не погані й не хороші. Вони просто різні. Ось деякі з них. Пустеля, яку долали євреї, ведені Мойсеєм 40 років у пошуках Землі Обітованої. Про що нам говорить це місце? Щоб досягти блага й достатку, потрібно подолати багато лих, бути всім разом і сподіватися на манну небесну. І не нарікати! І Земля Обітована – твоя! Про що нам говорить жовто-синій прапор України і простори середньоросійської смуги? Їхні ріки й долини, їхні безкінечні поля? Вони говорять – трудіться невпинно, орайте землю, засівайте її, збирайте дбайливо врожай і буде вам благо! Про що нам говорять одноколірні й грандіозні Гімалаї зі своєю скупою рослинністю, і небом, яке «стає ближче з кожним днем»? Воно говорить: я так далеко від світу, я так близько до Неба, я біля брам небесної країни Шамбали, забудь про все мирське, про прив'язаності й пристрасті, і Нірвана – твоя!

Про що нам говорять тайга й озера Сибіру з їхніми дзвінкими кедрами й непрохідними стежками? Вони говорять – виживай, борись з нещадними холодними зимами, радій кільком місяцям тепла й благоденства, але пам'ятай про те, що потрібно підготуватися до суворої зимової пори!

Цілісність і нероздільність кожного місця робить людині Виклик, транслюючи такі послання самим своїм існуванням. Цей Виклик окремих місць лежить в основі уявлень про світ, способу життя і, навіть, релігії, яка там виникала. І в кожному місці людина розвивала й загартовувала якісь зі своїх якостей.

Я хочу сьогодні передати вам послання ще одного місця. Його послання і його міф має свій голос, свою тональність і свій самобутній і, часом, незбагненний сенс.

Це місце - Острів Ванкувер. Його незліченні протоки, затоки, фіорди, острови, острівці, дельти річок, озера, і, звичайно ж, реліктовий, незмінний протягом мільйонів років хвойний дощовийліс. Розумієте, про це можна навіть не знати! Можна не знати про те, що цейліс зберігся точно таким самим, яким він був, коли по ньому бродили гігантські динозаври! Про це можна не знати розумом. Але коли ти в нього потрапляєш, ця найглибша давність стає очевидною твоїй Первозданній душі.

Вона відчуває, що потрапила в якесь особливе місце, і дерева, які тут ростуть, були мовчазними свідками тисячоліть, що минали повз. І в цього місця є для нас послання.

Уявіть собі місце, в якому зібрана вода майже в усіх видах і формах, що існують у природі. Протоки, фіорди, затоки, озера, річки, струмки, джерела, гарячі джерела, сніг на гірських вершинах і океан.

Ця вода не хаотична, не розкидана абияк. Вона перетікає в саму себе, вона то прісна, то солона, то холодна, то гаряча.

Вона мерехтить, виблискує, грає на сонці, звучить.

Вона різна, але єдина у своїй гармонії й досконалості. І все це на одному величезному острові!

Вода ретельно створює навколо себе досконалі декорації. Каміння, скелі, перекати водоспадів, скелети колод, омиті хвилями океану, гігантські червоні кедри, вічнозелені папороті й величезні клени, пофарбовані жовтнем у жовто-оранжеві кольори. Вода, як справжній художник, не залишає без уваги небо. Вона створює на ньому хмари неймовірних форм і барв і відразу ж відбиває їх у собі, плутаючи обмежений погляд людського ока – де верх, де низ, де предмет, де його відображення...

У всій цій воді й навколо неї буяє життя! У затоках і річках повно риби, а в лісах повно тварин. І люди, які тут живуть, теж вписані в цю гармонію й відчувають її. Саме там можна зупинитися десь у цілком дикому місці й прочитати напис: «Ми ділимо це місце з вовками, ведмедями й кугуарами». І це не звичний нам заклик – давайте охороняти довкілля! Це зовсім інше світосприйняття, що полягає в розумінні того, що це місце – спільний дім не лише для людей.

Я намагалася зловити основну тему стану від перебування в цьому домі. І перше слово, яке виникало в моїй голові, це слово ДОСТАТОК. Я жила з ним два тижні. І розуміла, що це місце говорить з усіма живими істотами не про достаток, а про щось інше. Але про що?! Адже сприймати це місце як місце достатку дуже просто. Величезні ресурси води, самої риби стільки, що можна не турбуватися про виживання. Лісів у надлишку. Для того, щоб побудувати собі житло, не обов'язково навіть рубати ліс. Можна просто використовувати той, який був повалений негодою.

У горах можна вирощувати гірських кіз, вовну яких можна використовувати для накидок та іншого одягу. А на схилах можна збирати ягоди та інші дикі плоди. І океан рясніє водоростями, молюсками, креветками і ще бог знає чим. І все це не потребує дикої напруги сил, подолання, покорення природи чи виживання в її неймовірно складних і суворих умовах. Просто рай на землі.

Але все-таки не давало мені спокою слово «достаток». Достаток – це надлишок, надмірність. А ці місця дихають неймовірною гармонією й доречністю всього. Без надлишку й додаткової вартості. І раптом сьогодні я зрозуміла. Звичайно, мова не про достаток і просто статок. Ці місця дарують нам інше велике послання. І воно зветься САМОДОСТАТНІСТЬ!

Тут самодостатнє все! Абсолютно все! Саме місце спокійно й упевнено транслює свою божественну й непохитну самодостатність. Місце говорить – МЕНІ ДОСТАТНЬО СЕБЕ САМОГО! І ті живі істоти, які теж самодостатні, вписуються в нього легко й красиво. Але в усій живій природі підвищеною тенденцією до експансії й мінімальною самодостатністю володіє тільки людина. І в цьому прекрасному місці змогли спокійно й щасливо існувати тільки ті племена, які володіли тією самою самодостатністю, до якої так зараз прагне західна людина.

І саме тому групи індіанців тихоокеанського узбережжя Північної Америки розглядаються всіма дослідниками окремо, осібно. І не войовничі вони, і не кочові, і не прагнули до поширення й захоплення додаткових територій. Ну, загалом, не такі, як усі.

А вони всього лише були (і є) самодостатнім фрагментом цього невимовно прекрасного самодостатнього місця! Великий принцип Самодостатності природи й світобудови, який вони прийняли й здійснювали просто всім своїм життям, дозволив їм десятки тисяч років щасливо жити на цій казковій землі.

Ця ідея самодостатності тут на кожному кроці. Я впевнена, що її транслює саме Місце. Адже багато корінних народів постраждали від епідемій, і їхня чисельність зменшилася значно. Але Місце продовжує транслювати своє послання.

У 2006 році у Ванкувері був сильний ураган, яким було повалено багато величезних дерев у Стенлі-парку. У лісовій частині парку їх ніхто не прибирав. Не тому, що