Воля до Дива

Є лише два способи прожити життя.

Перший – ніби чудес не існує.

Другий – ніби навколо самі чудеса.

Альберт Ейнштейн

Мені важко пояснити, чому саме осінь я сприймаю як концентровано чудовий час. Так було з самого дитинства. До речі, мене не засмучувало навіть те, що першого вересня треба було знову йти до школи.

Загалом, я завжди знала, що питома вага чудес восени набагато більша, ніж в інші пори року.

У моєму житті так і відбувалося. Можливо, мені подобалися осінні квіти й кольори. І це якимось чином робило моє сприйняття тоншим. Можливо, мені подобалися запахи осені. І це народжувало безліч асоціацій, що пов'язували мене з різними світами, просторами й часами.

І справді, тільки-но наставав вересень, як чудеса починали сипатися мені на голову. А я встигала лише спостерігати це, затамувавши подих.

Наявність чудес у житті – дуже тонка матерія. Є люди, які постійно занурені в чудовий потік. Є інші, в житті яких чудеса не трапляються ніколи. А є й такі, які постійно чекають на чудо, сподіваються, що воно ось-ось станеться. Так і живуть в очікуванні.

Мені завжди щастило. У моєму житті постійно з'являлися люди з першої групи. Вони приходили й розповідали свої чудові історії. Треба сказати, що ці історії не завжди були перламутрово-рожевого кольору. Їхній смак не завжди нагадував десерт Тірамісу. Іноді ці історії були сповнені трагізму й печалі. Але це не скасовувало їхньої чудової компоненти. Іноді ці історії були локальними, іноді протягнутими в часі. Іноді вони траплялися з цілими групами людей.

Пам'ятаю, як п'ять років тому я проводила групу з родових сценаріїв. Як зазвичай, у цій групі було набагато більше жінок, ніж чоловіків. І, як зазвичай, на другий і третій день ми запрошували чоловіків, які могли б побути замісниками в сімейних розстановках.

Вранці третього дня мені телефонує одна учасниця групи й каже: "Альоно, до нас несподівано приїхав у гості один наш добрий друг. Чоловік іде на роботу, а я не можу залишити його одного. Можна, він прийде разом зі мною. Він посидить тихенько й заважати не буде". Я не була проти, оскільки це ще один чоловік, який зможе бути замісником.

Вони прийшли, і група продовжила роботу. В першу ж розстановку нашого, тепер уже спільного гостя, запросили замісником. Я спостерігала за цією сухою, підтягнутою і, на перший погляд, дуже стриманою людиною. Він чутливо вслухався в себе, перебуваючи на своєму місці в розстановці, а потім обережно, дбайливо й глибоко, описуючи тонкі нюанси, повідомляв про свої відчуття й переживання.

"Треба ж", – подумала я – "Як усе-таки оманлива оболонка. З такою суворою військовою зовнішністю і так вміло говорити про свої почуття".

Ця людина справді нагадувала офіцера, з якоїсь причини одягненого в дорогий темно-синій костюм.

В одній із розстановок йому довелося заміщати загиблого на риболовлі батька учасниці групи. Після неї він ще деякий час був дуже схвильований.

Після того, як група закінчилася, наш несподіваний гість підійшов до мене й почав довго й докладно мене дякувати. Він говорив щось про тибетські практики, про жіночі енергії, про те, що розстановки нагадали йому про це. Що привело мене в ще більше здивування. Але, оскільки часу в мене було обмаль, я подякувала йому у відповідь, і він пішов зі своєю подругою.

А за кілька днів ця жінка зайшла до нас в офіс і розповіла історію свого гостя. Виявляється, його батько під час Другої світової війни дитиною був вивезений з СРСР. Різними шляхами й з різних причин він потрапив в один із тибетських монастирів. Він ріс у цьому монастирі, опікуваний ченцями й ведучи чернечий спосіб життя, навчаючись правилам і практикам, засвоюючи традицію. Коли він виріс, то захотів повернутися на батьківщину. Наставники не стали противитися. Навпаки, запевнили, що допоможуть йому. За дотримання однієї умови. Він повинен пообіцяти, що коли його син досягне шестирічного віку, то буде відправлений у цей монастир, у якому виросте й досягне повноліття.

Батько нашого гостя пообіцяв зробити це й повернувся на батьківщину, де привернув увагу відповідних органів. У цих самих, дуже безпечних, органах він і пропрацював довгий час, використовуючи практики й уміння, набуті ним у далекому Тибеті. Він одружився, і в нього народився син. Коли синові виповнилося шість років, його батько виконав свою обіцянку. Хлопчика було відвезено в монастир. А повернувшись, він повторив історію батька – співпрацею з відповідними органами.

Я слухала всю цю історію, щипаючи себе під столом за ногу. І раділа! Чудова, якісна чудесна історія. Але наприкінці на мене чекав ще один поворот.

Наш герой ще раз передавав через свою подругу подяку мені. Виявляється, він довгий час був одружений, але дітей у них не було. В останні три роки вони почали розмірковувати над можливістю усиновлення дитини. І ось він випадково потрапляє на розстановки, в яких проживає стани різних людей. Особливо його вразило те, що він відчував, заміщаючи трагічно загиблого на риболовлі батька. А також глибокі й неоднозначні почуття героїні розстановки до її вітчима. Маса думок роїлася в його голові після цієї розстановки. Він почав розмірковувати про процес усиновлення й дійшов висновку – він обов'язково розповідатиме своїй усиновленій дитині про її історію, про її батьків (якщо про них буде інформація). Він тепер точно знав, що не замовчуватиме це, не прикидатиметься справжнім татом. "Я зрозумів, навіщо мені потрібно було приїхати у ваше місто саме в цей день", – сказав він своїм друзям.

Зараз, згадуючи цю чудову історію, я знову й знову замислююся про природу чудових випадковостей, неймовірних збігів, химерних поворотів доль, фатальних зустрічей, раптових зіткнень. Усього того, що привносить у наше життя елемент "не може бути!".

Не може, але є! І для когось такі події – повсякденна реальність. Для інших – щось неможливе, фантастичне, що трапляється тільки в кіно.

Виникає питання: чи потрібні взагалі чудеса в житті? Якщо потрібні, то, може, тільки корисні, що мають практичне застосування? Який толк просто у випадковостях і порушенні логічного, стрункого й контрольованого ходу подій?

І що чудо привносить у наше життя, крім здивування й здивованості? Чи варто його бажати й чекати?

Якщо понаглядати за людьми, у яких чудеса трапляються постійно, то можна виділити риси, які їх об'єднують.

Вони всі відкриті світові й враженням.

Вони легко дивуються й ставляться до навколишнього світу як до місця, в якому набагато більше невідомого й незнайомого, ніж відомого й знайомого.

Від них дуже рідко можна почути слова: "Та це ж зрозуміло, це очевидно".

Їм вдається навіть у найпростіших і буденних речах і подіях угледіти елемент казки.

І до свого життя вони ставляться як до чудової історії, наповненої різними дивовижними поворотами й зустрічами.

Впевнена, що це не робить їхнє життя легким і безхмарним. Часом це навіть ускладнює деякі моменти в ньому. Але вони наполегливо продовжують бачити чудеса, не бажаючи поміняти їх на логіку й зрозумілість.

Може, це просто звичка? Навіщо ці впертюхи наполягають на чудовій компоненті в житті? Адже справді, "корисні" чудеса – це лише підвид чуда. Більшість чудес абсолютно марні.

Чудеса подібні до Краси. А справжня Краса завжди марна.

У чому користь зачаровуючих покривал туману, що сповзають у вигини долини Су-Ат?

У чому користь тихого дотику до щоки коханого місячної ночі на межі світів Минулого й Майбутнього: "Ти – моя Чудова Історія…"?

У чому користь мелодії шелестячих крил колібрі, завмерлого в танці над квітучим кущем рододендрона?

У чому користь нескінченного потоку різнокольорових запитань твоєї дитини