100 рукостискань

Коли моя донька була маленькою, зовсім маленькою, я носила вузькі й короткі джинсові спідниці, зачіску “під хлопчика” і співала пісні Шевчука, БГ, Бутусова та інших хлопців.

Коли я була маленькою, моя мама носила кримпленові сукні та чоботи-панчохи, і вони з татом ходили в кіно на індійські фільми.

Коли моя мама була маленькою, її мама, моя бабуся не знімала хустки з голови, носила довгі й темні спідниці та ходила до церкви по вихідних, хоч це й не вітали колгоспне начальство.

Я не знаю, що носила моя прабабуся, коли моя бабуся була маленькою. Я не знаю, чи ходила вона до церкви по вихідних. Гадаю, що ходила. Я здогадуюся, що в неї було дуже багато важкої роботи з великим господарством, яке було у них з прадідом.

Коли я заплющую очі, я намагаюся уявити обличчя всіх тих жінок, які були до моєї прабабусі - її мами, бабусь і багатьох-багатьох інших. Таких далеких, таких ефемерно невідчутних.

Іноді, на порозі сновидіння, що майже охопило мене, я бачу одну яскраву картину. Широке поле зі скошеною пшеницею. Сонце, що схиляється до заходу. І сотні жінок, що стоять одна за одною, утворюючи таку довгу колону, що втрачає свої обриси на тлі диска сонця, що заходить.

Ось я бачу обличчя першої жінки в цьому ряду. Воно молоде й свіже. За її спиною жінка старша. Далі - літня. Далі - зовсім стара. А далі, за спиною старої, багато інших жінок. Вони одягнені в білі одежі й здаються мені схожими одна на одну. У них майже одне обличчя.

Колона йде вдалину. Але не в просторі, а в часі. Вона своїм живим контуром кличе мене назад, туди, де не було ні мене, ні моєї мами, ні бабусі. Але були вони. Всі ті жінки, які стояли за їхніми спинами. Вони жили, любили, страждали, відчували ніжність, гіркоту втрат, радість, тривогу, страх за своїх дітей. Вони дивилися в очі своїм чоловікам, сміялися, плакали, народжували, вмирали. Вони були. І своїм буттям визначили моє.

Ось перші три жінки в цьому ряду - і я у світі, в якому ще не було антибіотиків. Три рукостискання - від мене до моєї бабусі - і я опиняюся у світі, де можна було легко померти від банальної застуди.

Ось ще три жінки - і я у світі, в якому немає електрики, телефонів, радіо. Усього шість рукостискань відділяє мене від світу, в якому горять свічки, а листи доставляються посильними. І тільки в тому випадку, якщо ти вмієш писати і читати, це для тебе має сенс. Коли прапрабабуся моєї прабабусі гладила по голові свою доньку, вона робила це при свічках, наспівуючи їй колискові пісні і не читаючи жодних дитячих книжок перед сном. Життя всього лише п'яти жінок відділяє мене від цього часу.

А якщо подивитися на перші два десятки жінок, де я опинюся? Який світ буде навколо мене? Які пісні звучатимуть над колискою? Які образи висітимуть у кутку? І яким буде цей куток? І це всього лише перші двадцять доторків теплих і колись живих рук.

Я дивлюся на ряд жінок, що стоять на скошеному пшеничному полі під час заходу сонця, і бачу, як здалеку, з хвоста цієї неймовірної колони, починає рухатися хвиля. Це кожна жінка кладе руку на плече тієї, що стоїть перед нею. І хвиля рухається прямо на мене. І я буквально фізично відчуваю дотик Часу. І це - не метафора. Це життя!

Якихось сто рукостискань, сто доторків колись живих і теплих рук з'єднують мене з початком першого тисячоліття нашої ери. Між моїм життям і тим часом - всього лише життя СТА жінок! Це так багато. І так нікчемно, невимовно мало!

Я дивлюся на цю ожилу хвилю часу, я вдихаю її дивний запах і мене наповнює щось, що приблизно, але не повно можна описати словом “Сила”.

“Сила жінки - в її слабкості” - згадую я і відмахуюся від цієї думки, яка здається дурною і недоречною перед обличчям цієї дивовижної колони. Слабкість? Як її можна розгледіти в цих жінках, які “донесли” життя своїх нащадків - моє і ваше - до сьогоднішнього дня?! Донесли крізь тисячоліття, наповнені війнами, епідеміями, голодом, переселеннями, хворобами! Донесли, виштовхнули його з себе, виторгли. Та ще й зробили щось таке, що вселило у виторгнуте ними життя бажання жити. Де слабкість у цих міцних ногах, що вросли корінням у землю, нею живлених і підтримуваних? Де слабкість у цих твердих руках, які міцно тримають плечі того, хто стоїть перед ним? Кому в голову спала така безглузда формула про те, що жінка слабка, що вона - слабка стать і в цьому її сила? Хто хоч раз бачив у своїх мріях картину, подібну до цієї, соромився б навіть думки, навіть припущення про жіночу слабкість! Ці ноги вростали в землю, щоб закріпитися і зробити можливим існування нас з вами. Ці руки творили їжу, вигодовуючи голодних, робили одяг, укриваючи від холоду, заліковували рани і витягували воїнів з поля бою. Ці очі суворим поглядом миттєво закликали до порядку не одне покоління. І вони ж, м'яко і мовчки, дарували відпочинок і надію.

Хіба це хоч віддалено нагадує слабкість? І кому, зрештою, вигідно, щоб жінки вірили в те, що слабкість - це, начебто, їхня сила?!

Жінок закликають спокушати, спокушати, маніпулювати, “ловити в пастки”, вдавати, приймати “образ”, “завмирати в безпорадній, але чарівній позі”, “промовчати там, де треба”, “бути милашкою і господинею”, неодмінно робити манікюр і педикюр і посміхатися, неодмінно посміхатися! Бо в цьому, начебто, і полягає їхня сила.

Але якщо ми уявимо в сукупності ці та ще низку шаблонів, що відповідають “жіночій силі”, ми отримаємо слабку, безжиттєву і вельми залежну істоту, мета життя якої - зловити чоловіка і не дати йому після піти від себе. Адже ми ж пам'ятаємо, що у жінки особлива мудрість, і що вона керує стосунками, і що від мудрої жінки не йдуть, і багато іншої маячні.

Але чи змогла б така відманікюрена і спокусливо-манлива жінка холоднокровно перерізати горло козеняті, щоб полегшити його страждання через укуси скаженої собаки? Чи змогла б не задумуючись встромити ніж у ніжну плоть тварини просто для того, щоб вона перестала мучитися? Сумніваюся. А в тих, хто стоять у колоні на заході, не сумніваюся ні на хвилину. Вони б змогли. І вони напевно це робили.  

І якщо ми знову звернемо на них свій погляд, вітер над полем проспіває нам пісню про Жіночу Силу. Почувши її один раз, ми ніколи про неї не забудемо.

Стояти і слухати, заглушивши всі інші голоси. Слухати пісню про Жіночу Силу.

“Подивися на всіх цих жінок, що стоять одна за одною. Подивися на їхні лона, колись плідні. Вони не просто зачали життя. Вони його перетворили всередині себе, трансформували і тільки після цього - виторгли. Вони не залишили те, що породили. Вони ростили і живили нове життя. Вони вселяли в нього бажання жити. Або просто змушували виживати в таких умовах, в яких це здавалося неможливим. Жінки, що стоять перед тобою, робили неможливе можливим. І кожна з них, не вагаючись, встромляла гостре лезо в ніжну плоть тоді, коли серце їй казало: “все, життя в цьому не залишилося, якщо продовжувати це далі, будуть тільки муки”. Бо в цьому головний секрет сили жінки - живити те, що життєздатне, і відпускати, відсікати, ховати те, в чому життя вичерпалося.

Подивися на них ще раз. І випробуй на собі дію їхньої Сили. Поруч з ними хочеться жити. Услід за ними хочеться жити. Не примножувати страждання. Не вдавати, що страждань недостатньо і потрібно ще. Просто жити