Мертвий Дід Мороз

«Кожному Дідові Морозу свій строк відміряно. Кожен помирає у свій час. Один – швидко й безболісно, другий – випадково, третій – мучливо й довго. Точнісінько, як ми. Деякі з них надовго залишаються в пам'яті людей, особливо дітей. Про інших – не лишається й сліду. Як там було в одній книзі? Згадує тут, на землі, хтось про померлого, а там у нього, в їхньому світі мертвих, грошик з'являється на проживання. Поки згадують – грошик є. Тільки перестають згадувати – все, жити нема на що...»

Цю історію колись мені розповіла одна жінка. Вона трапилася з нею давно, в ті часи, коли в саду її Душі тільки починали дути осінні вітри. А Дзеркало Повні ще було сховане під вуаллю спогадів про літо. Так, вона щойно переступила поріг свого сорокаліття, тільки-но розлучилася з чоловіком, і тільки-но почала збирати уламки свого колишнього життя, намагаючись зрозуміти, які з них можна склеїти. Іноді вона вдавала, що нічого не змінилося. Іноді їй здавалося, що нічого врятувати не можна. І вона завмирала, дивлячись всередину себе, питаючи: "Я та, чи не та? Щось залишилося від мене колишньої? І як це – жити по-новому?"

Саме тоді їй спала на думку шалена ідея. І вона, з притаманною їй легкістю й умінням захоплюватися та радіти своїм оригінальним ідеям, вирішила, що їй потрібна колекція. Звісно, їй треба почати збирати колекцію!

Тільки ось чого? Грудень на всіх парах мчав назустріч новорічній ялинці, і наша героїня вирішила, що це буде колекція Дідів Морозів! Вона почала фантазувати про те, де і як у своєму домі вона розміщуватиме Дідів Морозів, що прибуватимуть нескінченним потоком. Вона у своїй уяві пересувала меблі, притягала з магазинів полиці й столики, вибудовувала композиції своєї безперервно зростаючої колекції. А в реальності радісно розповідала про своє нове захоплення всім. Це не перебільшення. Справді всім – колишньому чоловікові, своїм різноманітним подругам, прагматичному й не схильному до містики коханцеві, колегам, знайомим друзів, продавцям у магазині й зовсім випадковим людям, з якими в нас іноді виникають незатейливі короткі розмови в різних публічних місцях. Навіщо? Вона була впевнена, що світ від таких її розповідей стає кращим! Що якщо вже вона чомусь радіє, то вона повинна ділитися цією радістю з усіма, бо це саме собою прикрасить сіру й монотонну повсякденність людських буднів. Вона думала, що сама думка про колекцію Дідів Морозів, яку хтось може почати збирати, має розквітити цю повсякденність неймовірною палітрою мрії!

Але було ще щось у цій публічності колекції, що насувалася. Наша героїня вірила в те, що якщо вже вона почне щось ЗБИРАТИ, то це неодмінно заповнить ту зяючу порожнечу, яка міцно оселилася на місці, де колись були галасливі голоси друзів, що приходили до їхнього дому; де на кухні завжди пахло чимось смачним, де були задушевні розмови з чоловіком про все, де жило стільки надій і планів на... На багато років вперед, на все нескінченне й прекрасне життя.

Крім того, у неї був прагматичний інтерес. Чим більше людей дізнається про її бажання створити таку колекцію, тим більше в неї шансів з вдячністю приймати в дар все нові й нові чудові екземпляри від неухильно зростаючої кількості захоплених цією її ідеєю знайомих.

Чи відбулася колекція? Питання марне, і навіть певною мірою бездарне. Саме бездарне. Не безтактне, хоча на перший погляд може виникнути деякий натяк на безтактність. Але мрію безтактністю не зруйнувати. Вона може тільки тихо задихнутися в міцних і безцеремонних обіймах недоречної й дурнуватої бездарності.

Так, колекція існує й досі. Її складають три Діди Морози. Перший Дід Мороз – просто лось. Такий життєрадісний, динамічний, у нарядних шубці й ковпачку, досить загрозливо махаючий різдвяною зіркою, лось. Він був подарований подругою і поклав початок колекції.

Другий – елегантний Санта, високохудожній сувенір, привезений колишнім чоловіком героїні то з Фінляндії, то зі Швеції, а може з якоїсь іншої прекрасної північної країни. Справа в тому, що цей хлопець, припинивши їхній спільний шлюб, раптом відкрив у собі зовсім невтомного мандрівника різними країнами й культурами, чому активно сприяла його нова подруга своїми контактами, фінансовою незалежністю й щедрістю. При цьому він вважав своїм обов'язком підтримувати «пристойно-дружні» стосунки з колишньою дружиною і, керований цікавою сумішшю почуття провини й відчуття вічного наставника-покровителя безтолкової й абсолютно не пристосованої до життя (з його непохитної точки зору) жінки, виявився другими руками, що внесли гідний внесок у колекцію, що народжувалася.

Третій же Дід Мороз був мертвий. Саме він, саме цей, пронизаний містичною сумом образ, цей Привид Діда Мороза, пробивався слабким сигналом у нейронній мережі пам'яті героїні в найнесподіваніших місцях і в зовсім неочікуваний час. Це він маленькою мерехтливою точкою запускав обхідними шляхами асоціативні ряди спогадів, які змішувалися з безвиході, що випромінювала свою декадентську естетику кінцевості й незворотності всього сущого. Це його ледь вловимий контур назавжди вплівся в Історію Закінчення Стосунків через рік після того, як була поставлена «офіційна крапка» в них.

Як тільки наша героїня озиралася назад, у той період, коли вона поступово приходила до тями після розлучення, вона миттєво переносилася в той грудневий вечір за кілька днів до Нового Року, після зустрічі якого вона остаточно перестала бути колишньою. Тоді її підвозив додому коханець, якого вона, сміху ради, називала Пташкою. Пташка був «конкретним пацаном» з різноманітним минулим і не страждав роздумами «про вічне», оскільки міцно стояв на землі й вірив у твердість матерії. З ним вона радісно й бадьоро проводила пару днів на тиждень. Їхні побачення завжди були жваві й феєричні й не обтяжувалися глибинами почуттів, тонкими нюансами духовної спорідненості й питаннями «бо-бо?» І це було те, що треба в такий порожнечний період життя. Принаймні, для неї.

– Знаєш, Пташко, я тепер колекціонер, – повідомила вона свою новину.

– Ну?

– Що «ну»? Я вирішила збирати колекцію!

– А, зрозумів.

– Це буде колекція Дідів Морозів!

– Чого?!

– Дідів Морозів! Різних, з різних місць, зі своїми історіями... – вона все теревенила й теревенила, описуючи різні відтінки своєї ідеї, вдаючись у деталі й подробиці. – Гей, Пташко, ти мене слухаєш?

– Так. А навіщо тобі це потрібно?

– Ну, Пташко, колекція Дідів Морозів потрібна кожному! Просто не всі про це здогадуються. Я ось здогадалася. А якщо вже здогадалася, то дітися тепер нікуди, треба збирати!

– Не, ну ти даєш!

– І потім, мені просто подобаються Діди Морози! Це ж нескінченний Новий рік, що переміг обмеження часу, це постійне світле й таке, що вселяє надію, нагадування про безповоротно...

– Я зрозумів, можеш більше не пояснювати, – втрутився в потік образів, що тільки набирав обертів, Пташка.

Треба сказати, нашу героїню це жодним чином не збентежило й ні на хвилину не зупинило концепції глибокого сенсу її Дід-Морозівської ідеї, що виникали в її голові. Вона поцілувала Пташку, кинула йому на прощання традиційне «подзвонимо» і помчала до свого під'їзду, передчуваючи чашечку кави й можливість поміркувати про Дідів Морозів.

Пташка подзвонив знову через півтори години.

– Слухай, ти можеш спуститися? Я тут біля твого будинку. П'ять хвилин, не більше. Я хочу тобі щось віддати.

Вона відчинила дверцята машини й побачила коробку, розміром із взуттєву, на передньому сидінні.

– Це що, Пташко?

Питання було задане для форми, оскільки її рука вже відкривала кришку.

Те, що вона побачила всередині, було зовсім неймовірним.

У сніговому заметі лежав Дід Мороз. Порцеляновий розкішний Дід Мороз. Він лежав на спині, злегка підігнувши ноги й розкинувши руки. Його очі були заплющені. Його бороду й вуса вкривали зірочки інею. І було зовсім неможливо визначити – спить він, чи помер.

Його оточувало кілька рудих лисенят. Вони розташувалися поруч у затишних позах. Може, вони намагалися зігріти його, може, намагалися зігрітися самі. Деякі з них спали. І це було абсолютно зрозуміло.

Вона пробурмотіла «дякую», обхопила коробку обома руками й повільно пішла додому. Вона постійно зупинялася, щоб зазирнути в коробку. І, як тільки піднімала кришку, миттєво провалювалася в це сніжно-руде зачарування, що перетворювало звичайного милого Дідуся Мороза, що роздає подарунки дітлахам, на потойбічну істоту, що нашіптує нам питання, на які ніколи відповідей не знайти.

Хто міг створити таке диво? І як взагалі міг спасти на думку такий образ – Дід Мороз, що лежить у заметі й вкритий інеєм, оточений зграєю лисенят?! І що ж він робить? Він спить? Або, все-таки, він помер?

Так вона минула другий, третій і четвертий поверхи, намагаючись відчути – мертвий Дід Мороз, чи ж він просто приліг відпочити від своїх трудів і заснув на годинку.

На її поверсі вже кілька днів не горіло світло. Але зараз, у момент близькості до чогось запредільного, вона навіть не звернула на це уваги. Згортаючи до останнього сходового прольоту, вона раптом об щось спіткнулася й не втримала рівноваги. І не дивно, адже за секунду до цього вона черговий раз прочинила кришку над своїм подарунком-загадкою. Дід Мороз з усіма лисенятами раптом вивалився з коробки й помчав униз. Досягнувши підлоги, він розбився на дрібні шматочки різнокольорового глянцевого порцеляни.

«Таки він був мертвий» – подумала вона, пройшла останні дев'ять сходинок до дверей своєї квартири, взяла свічку, сірники, віник, совок і сміттєвий пакет і повернулася до своїх уламків. Зібравши їх усі в світлі свічки, вона подумала, що нагадує собі язичницю, яка здійснює якийсь старовинний обряд. Потім вона подумала, що про Пташку турбуватися не варто. Він ніколи не запитає про те, як там поживає його Дід Мороз. Цей предмет мав для нього значення до того моменту, поки він не віддав його. Але просто викинути, відправити ці уламки в смітник вона не могла. І не могла собі пояснити, чому.

Залишивши віник і свічку на майданчику, вона вирушила на вулицю. Відшукавши місце під деревом, що росло в дальньому кінці двору, вона стала рити могилу для Діда Мороза. На вулиці було холодно, руки швидко мерзли, совок був незручним і непристосованим для риття могил. Образ давньої язичниці випарувався безслідно. «Та, блін, бачив би хтось мене зараз! Спочатку грюкнула Діда Мороза, а зараз таємно його ховаю. Ось маячня!»

Зробивши діло, вона повернулася до себе, чітко розуміючи, що ситуацію чаєм не виправиш. Наливши в келих коньяку, вона подзвонила подрузі й сказала: «Привіт! Є пара хвилин? Я щойно вбила Діда Мороза!»

Цю історію я записала багато років тому, коли допомагала героїні проживати всі етапи виходу з нелегкого розлучення. І зараз, коли я її виявила серед паперів, я раптом зрозуміла, що вона написана на папері лавандового кольору – кольору легкого, майже невагомого смутку.

І ось останні рядки на цих аркушах.

«Будь-який Дід Мороз рано чи пізно помирає. Іноді – ось так раптово й невиправно. Просто розбивається на дрібні шматочки. І кожен чинить з ними так, як вважає за потрібне. Хтось відправляє їх у смітник. Хтось довго намагається склеїти. Хтось зберігає уламки в тій самій коробці, в якій Дід Мороз жив. Але в цьому мало любові й ще менше поваги. Якщо Дід Мороз помер, якщо прийшов його час, його треба поховати. Для того, щоб коли задзвонять Різдвяні дзвіночки, наша лавандова пам'ять могла обернути нас назад і прошепотіти: "Ти зробила все, що могла. І все, що було потрібно. З Різдвом!"»